Свт. Николай

Главная

Наши святыни

Богослужение

Наш настоятель

Фото и видео

Фотогалерея

Библиотека

Пожертвования


Наш адрес

Ссылки



Тематический каталог православных ресурсов

ЧИСТЫЙ ИНТЕРНЕТ - www.logoSlovo.RU







Храм святителя Николая Мирликийского Чудотворца на Лесном массиве города Киева

Библиотека


ЗА КИМ ДЗВОНИТЬ ДЗВІН?..

    1 вересня світова спільнота вкотре відзначила сумну дату – 72 роки від початку Другої світової війни, чорної сторінки в літописі людства. Це пекло не оминуло й України: лінія фронту двічі кривавим валом прокотилася її територією, стерши з лиця землі величезну кількість людських життів та понівечивши безліч доль. Десятки мільйонів загиблих – таку високу ціну сплатило людство за мирне небо над головою. Ще кілька мільйонів і донині вважають зниклими безвісти... Найменше, чим ми можемо віддячити всім цим людям, – це не забувати про них. Тож нехай щороку цього дня в усіх храмах запалюють свічки на вшанування їхньої пам’яті...

     Храм – у душах наших
    Цього дня засвітилися поминальні свічки й у храмі Святителя Миколая, створеного на вшанування пам’яті жертв Другої світової війни. Ось вже 12 літ у тихому куточку столиці, вдалині від бізнесового гамірного центру, на Лісовому масиві діє православна церква. Та покваплюсь зруйнувати картину, яку вже встигла намалювати ваша уява: ви не побачите там пишного храму з дзвіницею та розлогою територією довкола. Церква розміщена у непримітній триповерховій будівлі (там за радянських часів був гастроном), у невеличкій кімнаті. Та, як здавна говорили мудрі люди: храм – не з колод, а з ребер: він – у душах наших. 
    Ідея створити храм на вшанування пам’яті жертв Другої світової війни виникла не раптом і в невипадкових людей. Голова Парафіяльної Ради релігійної громади УПЦ парафії Святителя Миколая Тетяна Царенко – активний діяч Міжнародного союзу колишніх малолітніх в’язнів фашизму. Союз був створений ще 1988 року і нині нараховує близько 50 тисяч членів – осіб, котрих примусово вивезли у Німеччину в роки війни. 
    – 1943-го, коли я народилась, нашу родину примусово вивезли в Німеччину, а саме – у землю Північний Рейн–Вестфалія, в містечко Бергіш–Гладбах, – згадує Тетяна Іванівна. – Там мої батьки працювали на залізниці. Мною ж опікувалося літнє подружжя поляків. Коли американські військові звільнили нас із полону, тато повернувся на фронт, а ми з мамою лишились в Німеччині. Матуся влаштувалась на роботу до заможної німкені. Згодом вона розповідала мені, що жінка пропонувала нам залишитись у неї, обіцяючи пристойний заробіток та житло. Але туга за рідною землею була куди сильнішою! Тим паче, що тут, у Києві, зосталися мої бабуся з дідусем. Тож, врешті, ми повернулись на Батьківщину.
    Царенко, яка пережила війну, не з чуток знає, скільки горя вона принесла. Розмірковуючи над питанням, що ж допомогло нашим людям не зламатися, а дійти до Великої Перемоги, мимоволі розумієш – віра.
    – Нині більшість істориків дотримуються думки, що попри атеїзм, який панував на теренах Радянського Союзу, з початком війни його головний ідеолог Йосип Сталін згадав про Бога. Тоді солдатів на фронт відправляли з благословення святих отців, у бою наших воїнів мали берегти ікони, вручені ним, а полеглих відспівували за православною традицією.
    ...Чому більшість бійців рано чи пізно звертала своє серце до Бога – запитання складне. Певно, вирушаючи в пекло бою, їм хотілось вірити в те, що над ними є захист, надійніший за грізну зброю... І, певно, тому, що людина, котра дивиться в обличчя смерті, хоче вірити: коли все скінчиться, не настане цілковита порожнеча й остаточна пустка, а буде вічність...

    Тернистий шлях до мрії
   1996-го під час чергового зібрання Міжнародного союзу колишніх малолітніх в’язнів фашизму виникла думка створити храм на вшанування пам’яті жертв Другої світової війни. 
   – Ця ідея з’явилась, так би мовити, не на порожньому місці, – пояснює Тетяна Царенко. – Як корінна киянка, я добре знаю історію свого міста і мені ще з дитинства відомо, як для жертв Першої світової війни коштом киян було впорядковано Братську могилу та збудовано Храм Святителя Миколая – на вшанування подвигу полеглих офіцерів. Кошти на будівництво пожертвувала й царська сім’я, однак більшість грошей вдалось зібрати завдяки простим людям. Відомі випадки, коли кияни продавали свої маєтки і жертвували виручену за них суму на добру справу. 
    Певно, ті, хто за кілька десятиліть потому вирішив повторити цю добру справу, мали надію, що для зведення храму в пам’ять про полеглих у Другій світовій війні теж знайдуться кошти... Та, на жаль, втілити в життя усе задумане не вдається і донині – за п’ятнадцять літ питання щодо виділ ення землі під будівництво церкви так і не було вирішене. 
   – Кілька років тому ми познайомилися із представниками Союзу католицьких єпископів Німеччини. Дізнавшись про наші плани, вони порадили звернутись до свого керівництва з офіційним листом. Відповідь не забарилась. Нам пропонували побудувати храм та соціальний центр для ветеранів. Там мали бути їдальня на 80 осіб, медичний та освітній центри з різними майстернями. Єдине, що для цього було потрібно – вирішити питання із землею. Час спливав, а нам все ніяк не могли виділити ділянку. Тож грант, який чекав на нас, пішов «у інші руки», – продовжує Тетяна Іванівна. 
   Та попри це, у червні 1996 року відбувся перший молебень, а 19 грудня, у день Святого Миколая, – перша Божественна Літургія. Ось тільки шкода, що віряни, які приходять до храму Святителя Миколая, змушені тіснитися в маленькій кімнатці, не надто прилаштованій для таких цілей: у цій же будівлі поряд розміщені кафе, фітнес-центр, перукарня та ательє... Чи потрібні тут коментарі? До того ж, ті, хто був безпосереднім ініціатором створення храму, члени Міжнародного союзу колишніх малолітніх в’язнів фашизму, – люди літні, а тому піднятись на третій поверх їм дуже важко. Чи варто вже говорити про те, що крихітне приміщення не може вмістити всіх охочих прийти на службу...

    Вірити до останнього
   І все ж, попри ці негаразди, люди не втрачають оптимізму, а головне – надії:
   – Наша парафія нараховує близько ста чоловік. На недільну службу, зазвичай, приходить 40-50 чоловік, а у великі свята – й до сотні, – каже Царенко. – Відрадно, що дорогу до церкви не забуває й молоде покоління. Настоятель храму Феодор 
   Золотницький та його помічники знаходять можливість підтримати свою парафію – здебільшого, ветеранів війни – не лише молитвою, а й дієвою допомогою. Приміром, до Дня Перемоги та Дня Святого Миколая готують подарункові набори, до яких входять найнеобхідніші речі, продукти харчування. Не забувають і про маленьких вірян – їм на свята дарують солодощі. За можливості влаштовують і різні святкування. 
   – Нещодавно до Дня сім’ї, любові та вірності – Святих Петра і Февронії Муромських – ми влаш­тували святковий обід. Напекли пирогів та пригощали наших парафіян, – розповідає Тетяна Іванівна. 
   Зрештою, світ не без добрих людей. Так, демонструючи найбільшу гордість храму – зібрання ікон, Тетяна Іванівна пояснює: більшість із них, старовинних, рідкісних, – дарунки вірян із усього світу. 
   Зусиллями настоятеля Феодора Золотницького було зібрано образи з мощами святих.
   Поряд із рідкісними іконами в храмі знайшлося місце й для образу, який власноруч вишила одна з парафіянок. Літня жінка, яка майже втратила зір, захотіла вишити лик Спасителя. Це бажання було настільки сильним, що попри усі складнощі вдалося це зробити. Звісно ж, такий подарунок неможливо оцінити в грошах. Ще одна вірянка кілька років поспіль безкоштовно реставрувала ікони для храму Святителя Миколая. Сутужно було б і без пожертв парафіян, які дуже часто віддають на храм останні копійки...
   Усі ці люди вірили і продовжують непохитно вірити, що храм на вшанування пам’яті жертв Другої світової війни рано чи пізно «задихає на повні груди», а плани щодо створення соціального центру для ветеранів, зрештою, втіляться в життя. Головне, щоб ті, для кого його збудують, дожили до цієї миті. Адже, будемо відвертими, ветеранів, дітей війни, колишніх малолітніх в’язнів фашизму залишилось не так вже й багато... Невимовно прикро, що в Києві – колисці православ’я – не знайшлося місця для святині. А ще – соромно.
   ...1 вересня світова спільнота вкотре справила сумні роковини. Цього осіннього дня вже далекого 1939 року розпочалася Друга світо ва війна. І як же хочеться вірити, що про героїв не забудуть рівно тієї миті, як буде перегорнуто листок календаря.

Марія САЛЬНІК, «Моменти».
Фото Олега ПЕРЕВЕРЗЄВА

 



Календарь

Богослужебные указания...